Вулиця П.Кравчика
Вбиральня по вул. Будівельників
Вбиральня по вул. Процишина
Вулиця Будівельників
Дендрологічний парк
Дендрологічний парк

Виконавчі органи ради

Недавно познайомилася з книгою Миколи Лисенка, нащадка Великого Кобзаря, «Коріння Шевченкового роду».

Загальне генеалогічне древо роду Шевченка автор складав понад тридцять років. На ньому розміщено більше тисячі нащадків. Серед них і ладижанка Валентина Соловеївна Сушицька.

У нашому місті Валентина Сушицька живе майже 40 років. Приїхала з чоловіком із Єнакієвого. Там, на Донеччині, залишилася її юність, молодість та найкращі роки зрілості. Любов до книги посприяла у виборі професії. Роки роботи в книготоргівлі - це була копітка праця продавця, бібліографа та завідувача-куратора багатьох книжкових магазинів. У радянські часи її працю справедливо оцінили знаком «Ударник соціалістичної праці».

У Ладижині, на превеликий жаль, жінці роботи за фахом не знайшлося. Мусила йти на завод ферментних препаратів освоювати спеціальність лаборанта. Але душа прагнула писати. Поетичні стрічки, вітання дарувала з любов’ю друзям та колегам, часто друкувалася в газеті підприємства. А ще додавали їй творчої сили зустрічі з школярами та молоддю, на яких вона могла розповісти про свій рід-родовід та почитати вірші.

- Моя прабабуся Катерина була рідною сестрою поета, - розповідає про свій родовід Валентина Соловеївна. - У Тараса дітей не було. А ось у його рідної сестри Катерини - аж дванадцять: п’ятеро хлопців та семеро дівчат. Одна із них - Федора - моя прапрабабуся, яка народила мого діда Мартина.

Саме мій дід, ще дев’ятирічним, бачив Тараса Шевченка, розмовляв із ним. Той приходив до них додому. Але батьки були на полі, і поет залишив для них під скатертиною записку і 25 карбованців. На той час це були великі гроші. Всі мої родичі дуже пишалися, що в них тече кров великого Кобзаря.

Дід Мартин був старостою в селі. Мав четверо дітей. Серед них - мій батько Соловей Бондар. У посвідченні про народження записано Сільвестр. Ще маленьким батько не плакав, а видавав звуки, схожі на солов’їні. Тому почали ще змалечку називати його Солов’єм. Коли ж виріс, у паспорті записали - Соловей.

Батько пані Валентини мав надзвичайно гарний голос, співав, як артист. Видно, на роду написано: хтось вірші складає, а хтось - співає.

- Мій батько міг великим співаком стати, але, як кажуть, не судилося.

Був голодний 33-й. Відмовившись іти в колгосп, батько поїхав у Ленінград до свого троюрідного брата. Влаштувавшись на роботу їздовим при оперному театрі, заробляв невеликі гроші. Старався пересилати харчі в рідне село, що і врятувало родину від голоду. Їдучи на конях, батько завжди співав. Відмітивши його гарний голос, працівники оперного театру запропонували направити на навчання в консерваторію. По приїзду додому сповістив про це свого батька. Але той заперечив: «А хто буде біля землі ходить?»

Моя мати Анастасія була з бідної родини. Її батько помер, мати покинула дитину на дядька. А той, тільки-но дівчинка підросла, відправив її у Київ до багачів дітей бавити. Повернулась у село, коли дорослою стала. Пішла на вечорниці, а там батька зустріла. Покохали одне одного, побралися. Із багатьох дітей, народжених нею, вижили лише три дівчинки: Ніна, Даша і я, - продовжує Валентина Соловеївна. - У нас у сім’ї всі працювали. Ніхто не ледачкував. Я в 5,5 років домашню корову пасла, а в 6 - сусідську, на сукню полотняну заробляла.

Батьки пані Валентини дбали про освіту дітей.

- Моя старша сестра Ніна навчилася читати дуже рано. В хату діда Мартина постійно приходили люди, щоб послухати, як мала читає «Кобзар». Ніна й мене навчила читати і писати. Найпершими книжками для всіх нас були «Псалтир» і «Кобзар».

Згадую такий епізод. Мені було років шість. Я пішла з дорослими до млина молоти зерно. Людям довелося довго чекати, треба було чимось зайняти час. Вони поставили мене на мішок і попросили вірш прочитати. Усі вірші вилетіли геть із моєї голови. Але я не розгубилася і прочитала їм свій, власний, щойно придуманий експромт.

Коли почалася війна, переганяли корів із колгоспів у тил.

А тут німці. Зав’язався бій із нашими, корови порозбігалися, - згадує Валентина Соловеївна. - На другий день, коли все втихомирилося, жінки поприводили корів до себе додому. Матері попалася худа-прехуда корова, але тільна. Народила нам двійню.

Батько пані Валентини перед війною поїхав на Донбас. Ледь там не загинув, працюючи у шахті. Під час евакуації його потяг потрапив під бомбардирування. Відкрив очі, - а перед ним, лежачим, німець із автоматом.

- Батько підняв руку, розчепіривши пальці, мовляв, у нього діти. Той вистрілив. Не в батька, а в землю, але куля зачепила сухожилля. Тато якось доповз до села. Жінка з крайньої хати кілька місяців лікувала йому ногу. Хоча був окупаційний режим, сільські люди потурбувалися, щоб місцева управа виділила підводу для доставки батька у рідне село.

Саме у той час мати пішла до циганки у сусіднє село поворожити, бо від батька не було ні слуху ні духу.

Сидить на лаві, очікує своєї черги. Підходить до неї ворожка: «А ти чого тут сидиш? Чоловік твій уже вдома!»

Мати бігцем додому: три кілометри через ліс, два - через село. Вже й рідна хата, а на подвір’ї - підвода…

На фронт батька вже не брали. Під час війни він був чоботарем. До цих пір його чоботарська «лапа» збереглася, я недавно її сусіду віддала, - продовжує свою розповідь пані Валентина.

Після війни батько Валентини Соловеївни з великою охотою зайнявся садівництвом. Односельці його Мічуріним називали. Їздив у сусіднє село за саджанцями. Ними засадив півгороду.  

- Мама лаялася, а він: «Не лайся на мене! Ти що не знаєш, якого я роду? Наш город був біля самої гори. А внизу - річечка. Батько зробив донизу східці. Набере піввідерця води і, шкутильгаючи, з паличкою несе своїм яблунькам воду…»

Пам’ятаю, як батько гордився нами, доньками. Приїжджала я в гості у село. Батько піде у сільраду, оплатить коней із підводою, та й везе мене через усе село в райцентр до автобуса. За весь час їзди стільки пісень наспіває, що тільки й думаєш, звідкіля він їх стільки знає: і чумацькі, і козацькі, і родинні… До цих пір у пам’яті пісня про чаєнят, аж за душу бере, - Валентина Соловеївна почала наспівувати пісню.

- Згадую, як мої батьки в кінці 50-х почали будувати хату. Худоба, 60 сотих городу, садок - стільки праці. Копійки складали, все йшло на будівництво. З четвертої ранку мати вже йшла на колгоспне поле, як казали тоді, за палички, трудодні заробляла. Це все не минуло дарма, організм не витримав, мати злягла і три роки лежала паралізована.

Батько помер через шість років після матері. Поховані вони в рідному селі, де і народились, у селі Зелена діброва Черкаської області. Там спочиває і моя рідна сестра Дарія, яка багато років свого життя присвятила пошукам нащадків Тараса. Зі всього світу приїздять до могили моєї прапрабабусі Катерини, - завершила розповідь Валентина Соловеївна, показуючи дорогі їй світлини.

 

Т. Макаревич, завідувач сектору краєзнавства МБК «Лада»