Вулиця П.Кравчика
Вбиральня по вул. Будівельників
Вбиральня по вул. Процишина
Вулиця Будівельників
Дендрологічний парк
Дендрологічний парк

Навігаційна стежка

Виконавчі органи ради

«Людина стала людиною тоді, коли вона вперше почула шелест листя, дзюркотіння веселого струмка, дзвінкий спів пташок, завивання хуртовини і урочисту тишу ночі – почула і завмерла, слухає сотні і тисячі років. Тож навчимо наших дітей любити, поважати і берегти найцінніше, що є – природу» - написав відомий дитячий письменник Василь Сухомлинський.

Детальніше: Природнича мандрівка «Покотився клубок у лісове царство»

Світ професій – складний та захоплюючий, зорієнтуватися в ньому інколи дуже важко. Старшокласників хвилює питання: ким бути? Як знайти головну справу життя, щоб почувати себе задоволеним морально і матеріально? Вірний вибір професійного майбутнього для молодої людини є основою її становлення в суспільстві, одним з головних рішень в житті, це важливий крок і він повинен бути добре виваженим, цілком усвідомленим.

Детальніше: Куточок профорієнтації «Вибрати професію - вибрати долю»

День поезії весь світ відзначає світлого березневого дня, коли земля вже прокинулася від зимової скутості, весна набирає силу, а душа проситься в політ. 21 березня День поезії відзначається невипадково.

Детальніше: Літературна візитка «У поезії завжди є крила»

З 19 березня 2019 року в дорослому відділі ЦМБ демонструється виставка-версіада «Щастя - це стан душі». Що таке щастя, кожен розуміє по-своєму, адже кожен із нас - індивідуальність, що має власні інтереси та вподобання.

Детальніше: «Щастя - це стан душі» - виставка-версіада до міжнародного дня щастя

Минають роки, відлітають у вічність. Але день, який ніколи не буде стертий з пам’яті наших односельців – це 14 березня 1944 року. Дата визволення нашого села Лукашівка від фашистських загарбників, день, який залишиться для нас затьмареним від гіркоти втрат і осяяний сонцем Перемоги. Його наближали, як могли, люди, котрим було дуже нелегко в ті вогненні роки. У довічному боргу наше покоління перед ветеранами війни і пам’ять про них житиме вічно.

Детальніше: Краєзнавчо-пізнавальний маршрут до дня визволення села «Рокам ніколи...

Події Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р. вражають своїм трагізмом, силою народного духу, величчю людського подвигу. Визвольні бої на території Вінниччини тривали з кінця грудня 1943 р. по 26 березня 1944 р. включно.

Детальніше: Зустріч з головою Ради ветеранів м. Ладижин «Збережемо пам'ять про подвиг» 

Розповідь про звичаї на маслянуПерегляд відеоХто перший одягне опудало

Задоволені учасники конкурсівЗрозумій менеМіні - вікторина

Масляна є одним з найстаріших свят слов'янських народів. Справжня забава, яка зберегла свої традиції з язичницької культури. Це смачне і неймовірно ситне свято триває цілий тиждень, який передує настанню Великого посту. Сьогодні Масляна є одним з церковних свят і називається ще М’ясопусним або Сирним тижнем.

Детальніше: Народознавчий парад «А Масляна іде, красне сонечко веде…»  

Недавно познайомилася з книгою Миколи Лисенка, нащадка Великого Кобзаря, «Коріння Шевченкового роду».

Загальне генеалогічне древо роду Шевченка автор складав понад тридцять років. На ньому розміщено більше тисячі нащадків. Серед них і ладижанка Валентина Соловеївна Сушицька.

У нашому місті Валентина Сушицька живе майже 40 років. Приїхала з чоловіком із Єнакієвого. Там, на Донеччині, залишилася її юність, молодість та найкращі роки зрілості. Любов до книги посприяла у виборі професії. Роки роботи в книготоргівлі - це була копітка праця продавця, бібліографа та завідувача-куратора багатьох книжкових магазинів. У радянські часи її працю справедливо оцінили знаком «Ударник соціалістичної праці».

У Ладижині, на превеликий жаль, жінці роботи за фахом не знайшлося. Мусила йти на завод ферментних препаратів освоювати спеціальність лаборанта. Але душа прагнула писати. Поетичні стрічки, вітання дарувала з любов’ю друзям та колегам, часто друкувалася в газеті підприємства. А ще додавали їй творчої сили зустрічі з школярами та молоддю, на яких вона могла розповісти про свій рід-родовід та почитати вірші.

- Моя прабабуся Катерина була рідною сестрою поета, - розповідає про свій родовід Валентина Соловеївна. - У Тараса дітей не було. А ось у його рідної сестри Катерини - аж дванадцять: п’ятеро хлопців та семеро дівчат. Одна із них - Федора - моя прапрабабуся, яка народила мого діда Мартина.

Саме мій дід, ще дев’ятирічним, бачив Тараса Шевченка, розмовляв із ним. Той приходив до них додому. Але батьки були на полі, і поет залишив для них під скатертиною записку і 25 карбованців. На той час це були великі гроші. Всі мої родичі дуже пишалися, що в них тече кров великого Кобзаря.

Дід Мартин був старостою в селі. Мав четверо дітей. Серед них - мій батько Соловей Бондар. У посвідченні про народження записано Сільвестр. Ще маленьким батько не плакав, а видавав звуки, схожі на солов’їні. Тому почали ще змалечку називати його Солов’єм. Коли ж виріс, у паспорті записали - Соловей.

Батько пані Валентини мав надзвичайно гарний голос, співав, як артист. Видно, на роду написано: хтось вірші складає, а хтось - співає.

- Мій батько міг великим співаком стати, але, як кажуть, не судилося.

Був голодний 33-й. Відмовившись іти в колгосп, батько поїхав у Ленінград до свого троюрідного брата. Влаштувавшись на роботу їздовим при оперному театрі, заробляв невеликі гроші. Старався пересилати харчі в рідне село, що і врятувало родину від голоду. Їдучи на конях, батько завжди співав. Відмітивши його гарний голос, працівники оперного театру запропонували направити на навчання в консерваторію. По приїзду додому сповістив про це свого батька. Але той заперечив: «А хто буде біля землі ходить?»

Моя мати Анастасія була з бідної родини. Її батько помер, мати покинула дитину на дядька. А той, тільки-но дівчинка підросла, відправив її у Київ до багачів дітей бавити. Повернулась у село, коли дорослою стала. Пішла на вечорниці, а там батька зустріла. Покохали одне одного, побралися. Із багатьох дітей, народжених нею, вижили лише три дівчинки: Ніна, Даша і я, - продовжує Валентина Соловеївна. - У нас у сім’ї всі працювали. Ніхто не ледачкував. Я в 5,5 років домашню корову пасла, а в 6 - сусідську, на сукню полотняну заробляла.

Батьки пані Валентини дбали про освіту дітей.

- Моя старша сестра Ніна навчилася читати дуже рано. В хату діда Мартина постійно приходили люди, щоб послухати, як мала читає «Кобзар». Ніна й мене навчила читати і писати. Найпершими книжками для всіх нас були «Псалтир» і «Кобзар».

Згадую такий епізод. Мені було років шість. Я пішла з дорослими до млина молоти зерно. Людям довелося довго чекати, треба було чимось зайняти час. Вони поставили мене на мішок і попросили вірш прочитати. Усі вірші вилетіли геть із моєї голови. Але я не розгубилася і прочитала їм свій, власний, щойно придуманий експромт.

Коли почалася війна, переганяли корів із колгоспів у тил.

А тут німці. Зав’язався бій із нашими, корови порозбігалися, - згадує Валентина Соловеївна. - На другий день, коли все втихомирилося, жінки поприводили корів до себе додому. Матері попалася худа-прехуда корова, але тільна. Народила нам двійню.

Батько пані Валентини перед війною поїхав на Донбас. Ледь там не загинув, працюючи у шахті. Під час евакуації його потяг потрапив під бомбардирування. Відкрив очі, - а перед ним, лежачим, німець із автоматом.

- Батько підняв руку, розчепіривши пальці, мовляв, у нього діти. Той вистрілив. Не в батька, а в землю, але куля зачепила сухожилля. Тато якось доповз до села. Жінка з крайньої хати кілька місяців лікувала йому ногу. Хоча був окупаційний режим, сільські люди потурбувалися, щоб місцева управа виділила підводу для доставки батька у рідне село.

Саме у той час мати пішла до циганки у сусіднє село поворожити, бо від батька не було ні слуху ні духу.

Сидить на лаві, очікує своєї черги. Підходить до неї ворожка: «А ти чого тут сидиш? Чоловік твій уже вдома!»

Мати бігцем додому: три кілометри через ліс, два - через село. Вже й рідна хата, а на подвір’ї - підвода…

На фронт батька вже не брали. Під час війни він був чоботарем. До цих пір його чоботарська «лапа» збереглася, я недавно її сусіду віддала, - продовжує свою розповідь пані Валентина.

Після війни батько Валентини Соловеївни з великою охотою зайнявся садівництвом. Односельці його Мічуріним називали. Їздив у сусіднє село за саджанцями. Ними засадив півгороду.  

- Мама лаялася, а він: «Не лайся на мене! Ти що не знаєш, якого я роду? Наш город був біля самої гори. А внизу - річечка. Батько зробив донизу східці. Набере піввідерця води і, шкутильгаючи, з паличкою несе своїм яблунькам воду…»

Пам’ятаю, як батько гордився нами, доньками. Приїжджала я в гості у село. Батько піде у сільраду, оплатить коней із підводою, та й везе мене через усе село в райцентр до автобуса. За весь час їзди стільки пісень наспіває, що тільки й думаєш, звідкіля він їх стільки знає: і чумацькі, і козацькі, і родинні… До цих пір у пам’яті пісня про чаєнят, аж за душу бере, - Валентина Соловеївна почала наспівувати пісню.

- Згадую, як мої батьки в кінці 50-х почали будувати хату. Худоба, 60 сотих городу, садок - стільки праці. Копійки складали, все йшло на будівництво. З четвертої ранку мати вже йшла на колгоспне поле, як казали тоді, за палички, трудодні заробляла. Це все не минуло дарма, організм не витримав, мати злягла і три роки лежала паралізована.

Батько помер через шість років після матері. Поховані вони в рідному селі, де і народились, у селі Зелена діброва Черкаської області. Там спочиває і моя рідна сестра Дарія, яка багато років свого життя присвятила пошукам нащадків Тараса. Зі всього світу приїздять до могили моєї прапрабабусі Катерини, - завершила розповідь Валентина Соловеївна, показуючи дорогі їй світлини.

 

Т. Макаревич, завідувач сектору краєзнавства МБК «Лада»

Уже більше століття березневі дні називаємо шевченківськими і вклоняємось Кобзареві –  в думках, у прочитанні його творів, у присвяченні йому поезій, картин, вистав.   Навіть через 200 років, слова та думки Шевченка звучать наче щойно написані чи сказані. Кобзар живий та актуальний в наші дні, як ніколи.

Детальніше: «Вдивляється Тарас у душу України» виставка-вшанування

  

У світовій літературі ім’я Тараса Шевченка стоїть в одному ряду з іменами таких видатних поетів, як Джордж Байрон, Вольфганг Гете, Діонісій Соломос, Олександр Пушкін. Найвідоміший твір Великого Поета – збірка українських поезій «Кобзар». Він є також автором прозових творів, зокрема драми «Назар Стодоля», повістей, історичних записок «Археологічні нотатки», статей та понад 250 листів.

Детальніше: Книжкова панорама до 205-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка «Він буде...

З 5 березня 2019 року в дорослому відділі демонструється літературна світлиця «Тонке мереживо жіночої душі».

Детальніше: «Тонке мереживо жіночої душі» - літературна  світлиця до Міжнародного...